Зарубинці станом на 1885 рік

• Якщо розшифрувати, то виходить ось таке:
• Зарубинці — колишнє власницьке село при річці Угорський Тікич, 896 осіб, 96 дворів, православна церква, школа, постоялий будинок і водяний млин.

Наталка-Полтавка 1936 р. (художник-графік Віра Кутинська)

Наталка-Полтавка : худож. кф / авт. сцен. і реж. І. Кавалерідзе ; опера- тори: Г. Химченко, Ф. Корнєв ; худож.: М. Симашкевич, Ю. Майєр ; худож.- графік В. Кутинська ; комп. В. Йориш ; звукооператори: А. Прахов, А. Деми- денко ; дирижер М. Канерштейн ; … ; у ролях: К. Осмяловська (співає М. Лит- виненко-Вольгемут), І. Паторжинський, Г. Манько, М. Платонов, Ю. Шеста- ковська, С. Шкурат. – Київ. кіностудія, 1936. – 8 ч., 2044 м, 75 хв. – Вип. 15 листоп. 1936 р. – Екранізація однойменної опери М. Лисенка за п’єсою. І. Кот- ляревського. 

Віра Іванівна Кутинська (1897 — †1981) — українська аніматор та художник.

Народилася 14 вересня 1897 р. в родині сільського вчителя в с. Зарубинці. Закінчила гімназію в Умані. А оскільки в родині і батько, і дід були самоучки і іконописці, то й в Вірі передався родинний талант, вона після навчання в учительському інституті поступила в Українську академію мистецтв на живописний факультет.

Працювала В. І. Кутинська на Київській кіностудії над мультфільмами; художником у Решетилівці; працювала над розписом тканин, килимів, гобеленів, виконувала книжкові закладки, прикрашені українськими візерунками. Вона не потрапила до лабет КГБ, однак ткалі, що виготовляли килими у славнозвісній Решетилівці (Полтавська область), зникли в 1937 році. І зникли через те, що стали ткати килими в жовто-блакитних кольорах — а це ж націоналістичні кольори! Ця подія заставила Віру Іванівну назавжди покинути декоративне мистецтво і повернутись до Київської кіностудії.

На згадку про себе вона зробила кольоровий мультфільм про майстрів народного мистецтва Марію Примаченко і Ганну Собачко.

Померла 27 листопада 1981 р.

Дані про репресованих та похованих в Биківні

На сайті СБУ є ось така цікава і важлива сторінка де можна дізнатися про долю репресованих українців. Зокрема там у документі про "Дані про репресованих та похованих в Биківні" можна знайти і жителів села Зарубинці.
http://www.ssu.gov.ua/sbu/control/uk/publish/article?art_id=123705&cat_id=39212
Отож їхній список.
1. Бегерський Микола Хомич - 1889 р. н., розстріляний - 10.11.1937 р.
2. Буданов Володимир Кашперович - 1896 р. н., розстріляний - 19.05.1938 р.
3. Виногоров Сергій Тимофійович - 1904 р.н., розстріляний - 10.11.1937 р.
4. Квашук Роман Леонтійович - 1898 р.н., розстріляний - 19.12.1937 р.
5. Кузьменко Володимир Матвійович - 1906 р.н., розстріляний - 04.12.1937 р.
6. П'явка Марко Степанович - 1898 р.н., розстріляний - 04.12.1937 р.
7. Ямковий Самуїл Ілліч - 1884 р.н., розстріляний - 22.12.1937 р.

В документі описані основні відомості про місце народження, дату, орган що приймав рішення по кримінальній справі, і посилання на документи по яких вони проходили. Можливо колись вдастся їх побачити.
У всякому разі тепер приблизно відомо поховання 7-ми репресованих жителів села. Доля 10 ні.

Деякі примітки до повісті "Дні недавні"

1. Описуються події в с. Зарубинці, Монастирищенського р-ну, Черкаської області
2. Карта основних топонімів, які згадуються і які я знаю https://www.google.com/maps/d/edit?mid=z-8n1v7lrfGo.kdH3uHKAC9QE&usp=sharing
Зокрема і за це оповідання Михайло Кутинський отримав 15 років таборів

Дні недавні

Дні недавні

Михайло Кутинський

I

Трохимові сниться, що сидить він у канцелярії якійсь, штани на ньому сині, діагоналеві, а в поперек живота ланцюжок. Валько його, в панчішках до колін, в постолятах заглядає з другої кімнати. А як згадав Трохим, що і він сам, і Валько колись ходили в десятчаних штанях, що стихія якась хотіла порушити його ситого життя, та не вдалось їй, то аж засміявся Трохим. Але сміху не вийшло. В горлі залоскотало, він закашлявся і прокинувшись плюнув на долівку. Надворі сіріло. В хаті було чути пророслою картоплею й кислою капустою. Валько на лежанці щось промурмотів, скрипнув кілька разів зубами і перевернувся на інший бік.

До Трохима цілком повернулась свідомість і в грудях зассало від якогось почуття нудьги та безпорадности. Він заплющив очі, але перед ним яскраво встала його порожня, вогка хата на горбі над Курячим Бродом; бік не вшитий, брат свою половину хати відірвав, лати стремлять, горище пащеку роззявило. Така йому ця хата осоружна, така бридка, замучена, обдряпана жінка, невмиті, голопузі Валько та Таня. А зарадити цьому він не може. Порпатись у землі звички не має, тай користи, як кіт наплакав. Гандлювати не вміє, та й справа це – жидівська якась. А їсти треба, одягатись треба… Перекинувся Трохим з боку на бік, не бере сон… Та й піджак сукняний, що в ньому він заснув не роздягаючись, муляв під пахвами.

Встав, вийшов з хати, постояв біля причільного вікна та й сів на призьбі. В голові плуталось колишнє з теперішнім. Вчорашній самогон переколошкав усі думки. Оточення приймалось у фантастичному виді, розпливчасте, таємне, чуже…

В лозах, над Курячим Бродом, аж захлинався тьохкав соловей. Червона смуга неба на сході що-раз ширшала і блідшала. Під густо-краплистою росою сіра трава, молоденькі листочки верб та лози, жовтенькі квіточки курячої сліпоти, поважно хитаючись, дрімали наче запорошені. Було пронизуюче холодно, як буває ранками ранньої весни. Соловей не вгавав. І здавалось, що це сам ранок весняний, стрункий, бадьорий, дзвінко-голосний гуляв над росами первісних часів, що дрімали, ховаючи у собі майбутнє. А він, зухвалий, плював звуками, дзинькав шклом, перекочувався дзвінкими орішками, бігав на ставку по молоденькому льодові, дув у коника, перепочивав на хвилинку, щоб знову пустувати над усім.

Заслухалася солов’я і Трохимова хата на горбі. Не рада вона зі свого хазяїна. Йому й горя мало, не думав він тут проживати, писарював по волостях, з панами жив, а біда ось загнала на батьківщину. Нудьгує Трохим, заливає сліпи самогоном, а хата хилиться без догляду, старі очі, вікна маненькі, ганчірками затуляє. Ото й відпочине хата, слухаючи солов’я, дивлячись на лози Курячого Броду, за якими – десь дам – гуркотить життя, по закутках людей розганяє…

Враз блиснула червоною зіркою шибка над Трохимовою головою, заверещав – злітаючи з горища - великий, рижий півень, зацвірінькали горобці, засюрчали крильми з далекої руди дикі качки, десь на кутку заревів бугай, замекали до череди вівці…

Трохим прокинувся, підвівся з призьби; аж затрусило його, бо з броду тягло добрим холодком. В’язи болять, що сидячи заснув. Увійшов у хату, позіхнув байдуже, без смаку, по-конячому. Марфа, жінка його, розчіпчена з печи злізла, почухалась, витягла з-під лави відро і пішла по воду. Трохим ще раз позіхнув і сів за стіл роздивлятися свою канцелярію. Списки, списки… Прізвища… цифри…

Трохи аж проясніло лице. Ось цьому треба дописати, цьому підрівняти, а цій зняти; хай знає з ким діло робити треба.

Грюкнули сінешні двері та в хату Пріська – рип. – Добридень! – та в куточок на лаву за мисник. Щось дзенькнуло та гупнуло легенько. Скоса глянув Трохим, - пляшка й сало біліє.

- Сідайте!

- Ой, де там! Це до вас, Трохиме! Майте на мене око. Не рівняйте з отими вдовами, а то як не ділять, то – або ярок, або горб. Я ще й послухаю вас колись – сапати або що. Ви ж, як схочете, так і зробите. Чула я, люди кажуть, без Трохима нічого не зробити. А я оце до череди гнала, дай, думаю, заскочу. Не забудьте-ж!

Трохим мовчки кивнув головою. Марфа почала поратись біля печи, мовчки соваючи горшками. Трохим роздивився свої папери, склав їх у палітурки від великого церковного псалтиря, взяв у кишеню пляшку, що принесла Пріська, сало поклав на столі і вийшов з хати.

II

Трохим зайшов у хату до Гуліковського. Тут був справжній клуб сільських верховодів, крикунів, п’яниць. Тут вирішувалось багато справ і випивалось багато самогону. Сам Гуліковський, колишній прикажчик з економії, рижий, пикатий, охочий до жінок багато важив на сходах. Він був в Америці, умів сказати дотепне слово, а що вже вмів випити, то це вже – так-так.

В печі горить вогонь. Купа напівгнилої соломи, відганяючи затхлістю, лежить біля припічка.

Гуліковська смажить яєшню, а за столом уже сидять члени комісії, обдирають дрібну цибулю руками, закушують жовтий самогон.

 - Сюди, сюди, під образи! – гукнув хазяїн і зараз-же поставив надщерблену шклянку перед Трохимом. – Печи, жінко, швидше, ато треба йти! Я вам кажу, - обернувся він до гурту, - що в селі без нас нічого не вдіють. Хто там без нас буде? Посходяться до розправи, тарахкотять рогами, як барани, а видумати нічого не видумають. А як хто із нас, то і втне. Ол-райт! Бо в нас ре-гі-ля-тор ре-гі-лі-рує, - він покрутив пальцем коло лоба. – Ну, Трохиме, не задержуйте чарки! – Прогорілий, смердючий самогон робив своє діло. Очі починали блищати, язики розв’язувалися. Поставили на стіл яєшню. В хаті густішав дух п’яної пари. Коло столу гомін не вгавав. Хазяйка стояла біля печі, підперши щоку рукою, і слухала балачок. Дитина човгало по полу, спинаючись до лежанки, де був кіт і щось белькотало. Сорочина жмутом зав’язана на спині. Цупке дитяче тіло виблискує, не соромлячись. Трохим сидить за столом і дивиться в шклянку. – А моя Марфуша таки гарненька! Їй-бо – гарненька!..

- Та не задержуйте! – Він зажурено схилив голову.

Раптом гримнув кулаком об стіл. – Я ж Брусилова бачив, от як вас. Я в нього в канцелярії писарем був, а тепер у мене зад наче собаки пошматали, латати чорт-ма чим. Хіба це власть? Цвяха не має. Голки не дістанеш!.. – Слина летить у нього із синіх губ. Довгі, рідкі, наче розхитані зуби видко аж з яснами. – Я за бідних! Їй-бо, за бідних! (аж у груди себе), але дурно робити не буду, не буду… Ні… Міряти… (аж око примружив) буду. Писати буду. Пити … (ковтнув) буду, бо я обідяний. Хто дасть плящину, тому ширшу десятину. А ловить будуть, - їй-бо, буду тікать, в лози… в очерет…

 - Годі вам, Трохиме! Пийте. Треба йти. Сажень є?.. Мушта просить… Пріська просить… Мокрина просить… - бубнить Трохим, - а я у вас попрошу, що мені дасте? Дулю! Дурні ви… Трохим розумний. О!..

За столом гаряче. Очі помутніли. Синьоваті губи плямкають над гіркою цибулею. Дух нечистого тіла, одежі пов’язався у чудовий букет. Гуліковський репетує: - Ол-райт! Пані Гуліковський…Пані Гуліковський… а тепер … - він аж кулаки стиснув і тоненько сказав: - не можна казати пані. Ах ти-ж, не чухрана вовно, то я товариш Яковові, що вівці пасе? Га? Товариш? – допитувався він двох сусідів, що сонно кивали головами. – Чому не треба панів? Я плату мав. Я ординарію мав. А хіба дівчата на селі в калошах не ходили? Ходили. Побий мене бог, ходили. Ходили, чи ні? Ходили… А хустки… Брате мій, які хустки були у дівчат, які хустки! Як ковдри. Та теплі, м’які!

-                     Та годі вже, та ходім!

Пішли.

III

Лукашиха належала до породи людей, що ніколи не були голодні на роботу та ситі на їжу. Ще й чоловік жив, а голодувати доводилось. А що вже весною, то й не кажіть! Ще добре, як єдинак її, Ясьо, не полінується та натягає молоденьких ріжків з коріння лопуцьків. А вже зовсім свято, як Муштиха-багатійка дасть на відробіток пшона та хліба. Що правда, в жнива це свято гірко відгикується, бо старий Мушта має книжечку та колісцята на дротиках, то як почне в книжку читати, а колісцятами коцати, то ніяк не вийде, що Лукашиха вже відробила.

Та не вмирати-ж з голоду: доводилось до Муштихи лащитись, запобігати. Біда й тепер. Весна. Їсти крихта-крихітка. Ясьо одутлуватий став. Лопуцьки тягає, аж почереватів, а не наїсться. Спробував їсти обметицю у вітряку, люди сміються, а він сипле до рота, чавкає та тістом по вуха обліпився. Побачив мельник, - прогнав. Шкода йому, - собаці варить.

Бігла до Муштихи Лукашиха. Сидить та в сінях, на рядні кукурузу проти сонця теребить на насіння. Та сердита-сердита, аж холодом віє. Сказала Лукашиха добридень, а та ледве щось муркнула, ще тісніше брови звела, губи стисла… Сіла Лукашиха  навпочепки коло неї та й почати не сміє.

Дивиться на подвір’я – поросята за свинею біжать, такі гарненькі, ситенькі, хрунькає льоха, поросята пілікають, цицьки ловлять. Довгоногий чорногуз розставив ноги на гнізді, як мировий на сході, та цокотить, аж виляски йдуть. Теля пострибало весело так…

І як його почати, щоб до ладу? Аж під грудьми ссе, аж піт проймає. А Муштиха ані муркне, ані подивиться. А треба казати, треба, може змилується. – Пшона?! Кварту?! – Аж очі блиснули, а кутні зуби такі жовті… - Землю забрали, власть бідняцьку зробили, а по хліб лізете? Хоробу в печінки, а не пшона. Їжте землю, щоб ви подавилися! – Соромно Лукашисі таке в вічі чути, виправдовується. Невинна вона. Це десь там, далеко це зробили, наказа прислали, от воно й так. Не вірить Лукашиха, що так воно довго буде. Де-ж таки, дурню чужу землю брати! А люди беруть, хто скільки може. Древні діди бубонять: беріть, беріть, бо так було, як і на волю йшли. Хто захопив, хто втримав, той і має, а хто боявся, той і тепер бідкається. Беріть! – Коли дійшло, що й Присів, острів Муштів, ділитимуть, городи будуть бідним, Лукашиха записалася, лишня картопля марилася, капусти діжка, буряків яма. Не все-ж голод, ану-ж покращає!

Допитувалася Муштиха, чи буде Лукашиха города брати, - віднікується вона. – Що я з ним робитиму? Скотини в мене немає, орати ніхто не схоче. Де вже мені за людьми! – А сама вирішила твердо брати, тільки сміливости немає сказати, бо це-ж власність Муштишина. Ніколи не крала Лукашиха, хіба соняшника чужого скрутить або гарбуза під хвартухом принесе, а тут ніяково їй, ну-ж ніяково: чужу землю бере, не платить і не дякує. Як це воно на світі робиться.

Так і пішла Лукашиха ні в сих, ні в тих. Сьогодні будуть ділити Присіва. Лукашиха кінчає варити горесного обіда того. Ні затовкти, ні присмачити, хоч картоплі є трохи, то й то добре. Якогось патика струже Ясьо на лаві. Такий великий, лице аж набрякло йому, очі маленькі. Злість бере Лукашиху: таке здорове, а не знайде собі чого їсти, ходить як опудало, рукава коло свитки до ліктів обгриз, мотузком підперезаний. Хоч-би до хлопців де пішов, може хліба попоїв би де, а то сидить на моїй голові, нудьгу наганяє. Вона ожугом пхнула Яся в бік. А той лише лупнув очима з-під лоба та: - Як вони б’ються та глузують. Хтось дурний мені хліба давати… Хоч борщу дайте вже…

За вікном щось мигнуло і почувся голос: - Та що ви там, Лукашихо, порпаєтесь? Ідіть швидше, бо вже й Трохим з сажнем пішов, аж за Тимковою левадою я його побачила! – Лукашиха забула за Яся, прожогом вискочила з напівпохиленої полупленої хатини, розкочуючи по дорозі рукава та під пахвою притискаючи спекулянтську хустину: шматок старого простирала з квітками, щоб замаскувати дірки.

Городами вибігла за дільниці біля вітряка та в левади понад Тікичем. Треба поспішатись до Присіва, а то вдов усі кривдять, а тепер і вдовам є голос. Треба брати, бо дають… Скільки оком сягнути – зелене море осоки; при березі вузьку смужку води вкрила густо ряска, потіха незліченних диких та свійських качок. Стіною на куп’ї стоїть молодий очерет, шепоче гострим молодим листом. Він закрив уже сторчі зрізаного взимку на паливо старого очерету і гордо тягнеться догори, до сонця, не турбуючись за наступне.

Лукашиха з кумою бігли навпростець через Тимкову леваду. Не дивились ні на воду, ні на землю. Острів… город… огірки… капуста… А далеко майорів білий сажень, що вирішував долю цих мрій. Подивитися-ж було на що. Кущі калини, моздіру (чортового куща) та лози утворювали цілий чагарник до Тікича. Білим напиналом закрилась і калина і моздір. Спокійно, на низьких нотах, гуділи бджоли, кректали поважні жаби.

Ось великий кущ моздіру, де ще рік-два тому можна було знайти шматки хліба, копійки та на гілляках ганчірки: приходили люди за порадою та поміччю. 

IV

Над бродом до Присіва порядна купка людей розташувалася спокійно: жінки окремо, чоловіки окремо. Колись тут була гатка і на острів навіть скотину по сухому переганяли. А тепер треба брести по пояс у воді. Жінкам це пусток-діло: піднялась та й у воду, аж бульки скачуть. Чоловікам гірше.

Комісія з сажнем сиділа під дуплястою вербою на березі над самим бродом. Живжикувата сорока аж присідала, скрегочучи в свойому гнізді, що таке лихо під собою бачить. Хвіст їй настовбурчився, як і ті гіллячки, що вона так немайстерно навтикала в соє кубло.

Голова, Іван Біловус, колишній фельдфебель, умів бути за начальство. Говорить, не дивлячись в лице, а десь попід вухо співбесідника, ще й очі примружить. Його слухались. Червоний з жилками синіми ніс нагадував мимоволі міцний спирт. Біловус уже й роззувся, щоб брести, та Трохим сказав, як відрубав: - Щоб я ще й штани для громади скидав? А не діждете! – І оце побіг до села хлопець привезти душогубку. Голова й писар ні з ким не говорили. Біловус тикав цурупалком між пальці босих ніг. Трохим вперто дивився на Тікич. Сажень, розчепіривши стругані ноги, грівся мов лоша, що настрибавшись, простяглось на траві. Чоловіки хто лежав, хто сидів, смалячи цигарки. Дядько зі шпаковатою борідкою і масним лицем неспокійно совався коло Трохима. Таки не витримав :

-                     Так розпоряженія нема, щоб Присіва не чіпати? А вчора бузівський чоловік казав, що Ягодів острів бузівській мелірації дають.

-                     Та бре? Ну? Говори! – Цигарки опинилися в пальцях. Очі всі на Клима. Навіть Трохим перевів очі з руди на коліна, наче вслухався, але не сказав нічого.

-                     Та правду кажу! А як люди брешуть, то й я з ними. Возив я вчора малясу на Бузівку. От де самогон женуть! Такий первак, що й язика спечеш! Засвітиш – горить. Заїхав я до свата, а там і був цей, з мілірації.

Похилий, довгий чоловік в коротких десятчаних штанях, що погурбились під колінами в грубі зморшки, озвався покволо:

-                     І що то воно робиться! Власть, значить, бідняцька, сила – наша, панів у селах немає… і землі є, а крутить хтось світом, як циган сонцем. От побач, бузівський острів заберуть.

-                     Та чорта рогатого! Хіба мілірацію цю ми вилами не виштурхаємо. Ягодів острів ьув нашого пана, то тепер він наш. – Аж на ноги схопився молодий чорнявий дядько. – Я вже й города там виорав, - якось роздумливо додав він і сів.

Здалеку заторохкотів віз з душогубкою. Всі заворушилися. Жіноча купа, що вела свої балачки, знялася з місця, як табун гусей зі сміхом, гамором, вовтузячись… Оглядаючись на чоловіків, оминаючись, штовхаючи одна одну, з голосним патяканням полізли в воду, високо підтикаючись. Заблистіли різномасні, різноформні ноги, заляпотіла вода. Ойкання, гомін, крик, лайка розітнулися в повітрі. Одна зашпортнулась та, як довга, шубовснула в воду. Регіт, команда чоловіків з берега, круті слова. Сорока вкупі вже з другою піддавала жару бешкетові.

Лукашиха в гурті такому почувала себе сміливою. Вона вже вирішила добиватися города далі від броду, а то витолочать дітиська, геть огірки винесуть. Вже не березі баби побачили Килину. Вона стояла біля куща глоду, підперши рукою щоку і з ненавистю, мовчки дивилася просто їм у вічі. Але коли вона вгляділа Лукашиху, то її наче прорвало: - Хазяйки… Йдете чужу землю міряти… - єхидно говорила вона. – Беріть, міряйте, ріжте, - бодай вас коло пупа різало. Прийде й на вас холера. Он оте, нечупашне, прибігло: пшінця, пшінця… - Лукашиха зігнулась, наче її по щоці хтось втяв. Така злість десь у неї взялася, така лють на свою несміливість, що вона підняла голову і, не дивлячись на Килину, гукнула до бабів, що якось бігали очима і не знали куди податися. – Держіться, вдови, купкою! Тепер і ми голос маємо. Не все острови багачам, буде й нам. – І сміливо на чолі юрби повз Килину пішла берегом.

Килина аж очі примружила, кляне на чім світ стоїть. Аж захрипла…

-                     Прийде й на вас лиха година! Прийде! В біблії он тато вичитали: двадцять сім місяців буде вашого верха, віддасте землю, віддасте, - просити будете. Злидні ледачі! Від голоду спасала, від лопуцьків полопали-б. А я, як добрим, то пшінця, то барабольки. Пождіть, почекайте, прийде ще!

Чоловіки сунули юрбою, не зважаючи на Килину зовсім. Степан, чоловік її, труськом підбігав за комісією, тикався то до Біловуса, то до Трохима. Він впрів, очі йому позападали, шапку скинув: - Та не діліть, та це-ж мені на город… Я-ж трудящий!

Десь взялися білоголові хлопченята, в штанях на одній шлейці, мчать поперед усіх. Трохим, притиснувши канцелярію під пахвою, дибає, нікого не слухає.

Біловус і голову відвернув. Мушта наче прилип до комісії. Миготить білими ногами сажень в правних руках Біловусових. Трохим сажні пише. Вздовж по лінії розтяглись нові власники, розглядають, що кому припало. Як зведуться баби:

-                     Ой, у Пріськи ширше. Побий, хресте, ширше! Та ще й рівне, як долоня.

-                     Тю, дурна! Та в мене озеро на сажнях а в тебе все сухе.

-                     Ой, брешеш, брешеш! Ти Трохима загодила. Я бачила, як ти за ним бігцем, бігцем. – Аж показує, підбігає. – Щоб тебе поставило правцем, ти попадя, ненажерлива!

Лайка наповню повітря.

Статечий дядько насунув бриля на очі, мне спокійно на долоні самосійний і прикидає:

-                     Тут коноплі: низок добрий , а вище піде буряк кормовий. Ну, а там нехай баби своє дрібне повтикають.

Не забула комісія й Мушту. Під вереск бабів покинули йому не аби-який шматок. Тому від серця одлягло, шапку надяг щільніше, за комісією не біжить, заклав руки за спину та все поміж людей. А люди не миряться: завелось за сажні між Пріською та Одаркою, а перекинулось, як вогонь по сухій траві, на близьких та далеких родичів, згадують усіх. Вже й стусанів не одному надавали. Нагодився голова, аж побурячів на виду:

-                     Всіх заарештую! Думаєте – права нема? Я – голова, началство. – Як сперіщить сажнем Пріську та Одарку, як турне Дениса, на якого храп він мав ще з торішнього літа, - враз все стихло, ніхто й словом не обізвався.

V

Килина не чекала поділу острова, мовчки провела очима всіх, зітхнула і, щоб не бачити, як будуть шматувати її кривавицю, побрела водою. У воді вона зашпортнулась за стовбур, що залишився з гатки, витягла його і зідхаючи поволокла левадою.

-                     Бодай що-небудь, а сховати від злиднів.

На горі вона спинилась і оглянулась на остів. В густому, зеленому очереті, як в рямцях, лежав – наче полумисок – острів, оточений зеленою травою на низьких неораних місцях. Купки людей майоріли розкидано. У Килини закапали сльози. Вона втерла їх рукавом, висякала носа в спідницю, поплювала на руки і потягла до села сучковатого чорного стовбура.

VI

За островом гельгали дикі гуси, хлюпочучись на широкій фосі. Сонце стало під обід і на зустріч до нього тяглися незліченні вістря осоки та трави. Вітер колихнув білими кущами і вщух. Високо в небі шуляк ринув над рудою, хижим оком націлюючись до смачної поживи. Трохим витріщив сірі, банькуваті очі на Мушту і вищірив рідкі, довгі, наче розхилитані зуби.

-                     Треба поприскати, бо не вродить.

Мушта тісніше насунув шапку, зціпив зуби.

-                     Як треба, то й треба.

Поправив Трохим під пахвою великі псалтирні палітури з канцелярією, голова посадив на плече сажня і без довгих балачок, без провожатих, подались до броду.

Життя й революція. №12 1926 р.

Історико-статистичні дані Київської єпархії Липовецького повіту (1882р.)

 

 

 

Голодомор 1932-1933 рр. у Монастирищенському районі

Наведу масштаби трагедії голодомору 1932-1933 рр. на Монастирищині у цифрах:

с. Бачкурино                кількість встановлених жертв — 300

с. Владиславчик           кількість жертв не встановлено

с. Дібрівка                    кількість жертв не встановлено

с. Долинка                   кількість жертв не встановлено

с. Зарубинці                 кількість встановлених жертв — 300

с. Зюбриха                   кількість жертв не встановлено

с. Івахни                       кількість встановлених жертв — 1014

с. Княжа Криниця        кількість встановлених жертв — 500

с. Княжики                   кількість встановлених жертв — 200

с. Копіювата                 кількість встановлених жертв — 800

с. Коритня                   кількість встановлених жертв — 600

с. Леськове                            кількість встановлених жертв — 300

с. Летичівка                  кількість жертв не встановлено

с. Лукашівка                 кількість встановлених жертв — 300

с. Матвіїха                    кількість жертв не встановлено

с. Нове Місто               кількість встановлених жертв — 600

с. Новосілка                  кількість встановлених жертв — 250

с. Петрівка(суч. с. Хейлове) кількість встановлених жертв — 200

с. Половинчик              кількість жертв не встановлено

с. Попудня                    кількість встановлених жертв — 300

с. Сарни                        кількість жертв не встановлено

с. Сатанівка                  кількість встановлених жертв — 30

с. Степівка (суч. с.Конело-Циберманівка) кількість встановлених жертв — 150

с. Тарнава                     кількість встановлених жертв — 30

с. Теолин                      кількість встановлених жертв — 150

с. Терлиця                    кількість встановлених жертв — 300

с. Халаїдове                  кількість встановлених жертв — 400

с. Чапаєвка (суч. с.Панський Міст) кількість встановлених жертв — 200

с. Шабастівка                кількість встановлених жертв — 200

с. Шарнопіль                кількість встановлених жертв — 300

Якщо навіть приблизно порахувати то виходить 8-10 тис. жертв. Величезна цифра.  Якщо в порівнянні, то це майже усе населення м. Монастирище сьогодні.

Жителям району (як і по всій країні) має бути дуже соромно - ми знаємо кількість жертв тільки приблизно; імен майже не знаємо; про могили взагалі мовчу (пам'ятні знаки є тільки в селах - Княжики, Івахни, Копіювата, Бачкурине, Монастирище). Хто винен у цьому? Маємо дати відповідь на питання, чому так відбувається і чи можемо ми щось поміняти!!!

Національна книга пам’яті жертв Голодомору 1932-1933 рр. в Україні. Черкаська область

Поселення Монастирищини - Похилевич

ЛУКАШЕВКА, местечко при соединении ручья Юшки с другим безымянным, образующими двумя грудами пространный полуостров, на коем и расположено местечко. Жителей обоего пола: православных 1661, римских католиков 5, евреев 812; земли 3522 десятины; в 50-ти верстах от уездного города. В местечке есть замковище длиною в 50, а шириною в 30 саженей. На нем стоит кирпичный одно-ярусный дом. До 1768 года замок обнесен был палисадом, который разорен поднявшимися жителями, в эпоху, известную под именем колиивщины. До 1854 года местечко принадлежало княгине Марцелине Чарторийской, постоянно живущей заграницей, а в этом году куплено Гоноратой Карловной Даховской.

Приходская церковь Богородичная, деревянная, 5-го класса; земли имеет указную пропорцию; построена 1740 года.

Дополнение: Лукашевка. В начале прошлого века принадлежала Ворцелям; в 1740 году Леонарду Ворцелю, коронному кухмисгру; с 1815 графу Дульскому; около 1820 года Лукашевка с несколькими селами поступила к князю Михаилу Радаивиллу, как приданное его жены; а в 1848 к его дочери Марцелине Чарторийской, по смерти в 1847 году князя Михаила Радзивилла. Есть доказательства, что в XVII столетии была и другая церковь во имя Преображения Господня. По преданию она стояла на том месте, гдее ныне еврейская каменная синагога.

И В А X Н Ы, село по обеим сторонам Горского Тикича, в 8-ми верстах от м. Лукашевки. Тикич в этом месте служил прежде границею между владениями Монастырищ и Балабановки. От чего части села, разделяемые рекою, еще с половины прошлого века имеют особых владельцев. Левая сторона принадлежала в начале текущего века графу Иосифу Красицкому, продавшему ее с селом Яцковицей Викентию Вержбицкому. Земли в этой части числится вместе с селом Яцковицею 3960 десятин. Здесь владелец, коему принадлежит и часть села Клюков в Таращанском уезде, имеет свою резиденцию. Другая правая сторона принадлежала в прошлом веке Кордышу и зятю его Яловицкому, а ныне зятю последнего Владиславу Ипполитовичу Рогозинскому, которому кроме этой части принадлежит село Зарубинцы с 4374 десятинами земли и местечко Цыбулев, где он и живет. В самом селении Ивахнах жителей обоего пола 1098. Кроме экономов и помещиков все православные.

Церковь Михайловская, деревянная, 5-го класса; земли имеет с хутором 36 десятин; построена 1752 года.

ЯЦКОВИЦА, село по ручью Юшке, недалеко от впадения этого ручья в реку Тикич. От м. Лукашевки и от села Ивахнов в 3-х верстах. Жителей обоего пола 539; сверх того временно живут раскольников 5, римлян 8, евреев 5. Принадлежит г. Вержбицкому.

Церковь Богословская, деревянная, 7-го класса; земли имеет указную пропорцию. Построена 1784 года.

ЗАРУБИНЦЫ село, иначе называется Шарныполем, при реке Горском Тикиче, в 5-ти верстах ниже села Ивахнов. Жителей обоего пола 1250. Река Тикич, в этом месте отделяющая Липовецкий уезд от Таращанского, вероятно и в давнее время служила рубежом каких-либо владении (Тетиевщины и Уманщины). На что намекает название села. На полях находится несколько древних могил.

Церковь Параскевская, 5-го класса; земли имеет 37 десятин; построена 1742 года.

ЦЫБУЛЕВ, местечко при ручьях, начинающихся на полях Цыбулевских и по соединении в Цыбулеве в один под именем Цыбулевки, впадающих в Горский Тикич, версты за три близ села Ивахнов. Отдельная часть села, ближе к Монастырищам лежащая, называется Антониной слободой. Жителей обоего пола: православных 1730, да в Антониной слободе 254 римских католиков 135, евреев 106; земли 5352 десятины. Резиденция помещика Владислава Ипполитовича Рогозинскаго (латин. испов., бывший уездный предводитель дворянства, род. 1823 года. Недавно ему принадлежало и местечко Пятигоры).

Церковь Покровская, деревянная, 4-го класса; земли имеет с хутором и садом 80 десятин. Построена 1755 года.

КНЯЖА КРЕНИЦА местечко, между Балабановкою, Лукашевкою и Цыбулевым, почти в равном расстоянии от всех их (около 10 верст), по обеим сторонам Горского Тикича, в который из ближайших лесистых возвышенностей, впадают в местечке и близ него несколько ручьев. Жителей обоего пола: православных 1738, римских католиков 9, раскольников 12, евреев 36; земли 3268 десятин. Часть села по правую сторону Тикича лежащая, называется Гуменовкою. Жители по преданию говорят, что когда-то на этом месте жили неизвестные князья, что один из них устроил криницу или колодезь и теперь указываемый, и что замок, состоящий из земляного вала и рва и ныне видимые теми князьями построены. В конце прошлого века Княжа принадлежала графу Иосифу Красицкому, потом сыну его Нарцизу. У Нарциза было три сына: Людвик владевший Шабастовкою, Евстафий - Чернявкою и Юлий - Княжей Креницей. По смерти Юлия в 1856 году остался сын Иван, родившийся только 1855 года, который и есть наследник Княжей Креницы, под опекой своей матери Анны.

Церковь Успенская, деревянная, 4-го класса; земли имеет 53 десятины. Построена 1780 года на место сгоревшей. Говорят, что после пожара прежней церкви открыт под полом церковный гроб какой-то княгини Ольги, по свидетельству надписи на нем. В местечке также есть латинская каплица каменная, построенная 1806 года, в которой совершается по временам богослужение приезжающими из Монастырищ ксендзами.

ШАБАСТОВКА, село в 3-х верстах от Княжей Креницы, при безымянном ручье. Жителей обоего пола 1048; земли 2514 десятин. Принадлежит Филоберте вдове Людвика, графа Красицкого.

Церковь Богословская, деревянная, 5-го класса; земли имеет с хутором 61 десятину; построена 1754 года.

НОВОСЕЛКИ, село на левой стороне Горского Тикича, в 2-х верстах выше местечка Княжей. Жителей обоего пола 454; земли 1129 десятин. Принадлежит Михаилу Осиповичу Залевскому, отставному поручику (латин. испов., род. 1815 г.).

Церковь в память Всех Святых, деревянная, 6-го класса, земли имеет указную пропорцию; построена на место обветшавшей в 1858 году.

К ней причислена деревня Ступки, лежащая на левой же стороне Тикича, в 3-х верстах выше села Новоселок. Жителей обоего пола 228; земли 515 десятин. Петр Владиславич Савицкий продал эту деревню в 1856 году Бентковскому. В деревне Ступках есть приписная деревянная церковь во имя Покрова Пресвятой Богородицы и при ней церковный домик для причетника. Но земли к ней не отведено. Построена эта церковь в 1792 году.

3УБРИXА, село на правой стороне Горского Тикича между Зарубинцами и Конелой, в 7-ми верстах от обоих мест. Жителей обоего пола 467; земли 1214 десятин. От Валериана Росцишевского, получившего Зубриху от Ипполита Рогозинского в приданное за своею женою, село это в 1857 году уступлено зятю Ярчевскому.

Церковь Рождество-Богородичная, деревянная, 6-го класса; земли имеет 47 десятин; неизвестно когда построена.

К Зубрихскому приходу причислена деревня Острожана, в 1-й версте ниже по Тикичу лежащая. Чрез нее пролегает большая дорога из Пятигор в Соколовку, пересекающая Тикич. Между Острожаной и Зубрихой простирается значительное водоскопище на несколько верст длины и до 1-й версты ширины образовавшееся от задержания плотинами вод Тикича в Острожане и в селе Бузовке. Жителей обоего пола 424; земли 1215 десятин. Принадлежит Викентию Антоновичу Вершховскому (латин. испов., род. 1788 года).

КНЯЖИКИ, село в 7-ми верстах от Зубрихи, при ручье Свинарке, впадающем в Тикич. Жителей обоего пола 646, да в деревне Владиславчике, отделяемой небольшою возвышенностью 320; земли в обеих этих селениях 2365 десятин. Недавно Княжики с Владиславкой принадлежали к Цыбулевскому имению, а ныне зятю Ипполита Рогозинского, Валериану Щенстовичу Росцишевскому (латин. испов., род. 1818 года). К Княжикам и к Владиславке с юго-запада примыкает значительный дубовый лес.

Церковь Покровская, деревянная, 6-го класса; земли имеет с лесом 43 десятины; построена 1753 года.

ЦЫБЕРМАНОВКА, село лежит при впадении в речку Конелу с левой стороны ручья Купьеваты и другого безымянного, напротив села Ботвиновки Уманского уезда, по правую сторону реки несколько по выше расположенного. Жителей обоего пола 941; земли 2048 десятин. Село разделяется на две почти равные части: собственно Цыбермановка и Цыбермановская Гребля.

Принадлежит Адаму Матвеевичу Селярентковскому (латин. испов., род. 1800 г., сыны Эдмунд 1828 и Вацлав 1830 г. Ему принадлежит также село Кобыляки Звениг, уезда).

Церковь Семеоновская, деревянная, 5-го класса; земли имеет 49 десятин; построена 1756 года бывшим владельцем генералом Моравским.

К Цыбермановскому приходу приписаны две деревни, принадлежащие Соломии, вдове Алексавдра Дрогомирецкого, умершего в 1855 году: Медовата и Конелъские хутора. Земли к обеим этим деревням приписана 1177 десятин. Медовата в 7-ми верстах от Цыбермановки и в 3-х от Купьеватой. Жителей обоего пола 270. Конельские хутора в 12-ти верстах от приходской церкви, а от села Поповки в 3-х. Жителей обоего пола 225. В хуторах в 1833 году построена жителями на кладбище деревянная церковь, во имя великомученика Димитрия, при содействии покойного помещика Игнатия Боровского. Церковь эта, считаясь приписною, особых угодий не имеет.

КУПИЕВАТА, село название получило от болотистого ручья, наполненного кунинами или кочками, при котором расположено селение. Ручей этот начавшись у Цыбулевской корчмы на полях, впадает в Цыбермановке в реку Конелу. Купьевата лежит на половине его течения в расстоянии от ближайших сел: Княжиков в 5-ти, Хейловой и Цыбермановки в 6-ти верстах. Жителей обоего пола 778; земли 1654 десятины Село принадлежит двум братьям Иосафату и Каэтану Ивановичам Улашиным. Первому две третьих, а второму третья часть (оба латин. испов.).

Церковь Богородичная, деревянная, 5-го класса; земли имеет с дубовым лесом 35 десятин. Построена 1765 года.

К приходу ее причислена деревня Теолин, в 2-х верстах выше по тому же ручью лежащая. Жителей обоего пола 417; земли 1531 десятина. Принадлежит отставному майору Иосифу Карловичу Борману (латин. испов., род. 1785 г., сын Эдмунд 1827 г.). На землях деревни Теолина близ дороги, идущей к местечку Соколовке, в лесу есть малозаметный вал, называемый Змиевым.

МОНАСТЫРИЩА местечко, в 60-ти верстах от города Липовца, при речке Конеле, которой истоки находятся в окрестных полях и перелесках, разбросано отчасти на ровном месте, а отчасти по горам. Крестьянские хаты, коих свыше 600, окружены множеством лесных и фруктовых деревьев, что придает местечку с его предместьями Аврамовкой и Летичевкой привлекательный вид. Вообще местечко составляет весьма примечательный пункт по развитию в нем садоводства и пчеловодства. Почти все крестьяне имеют сады, а некоторые даже довольно значительные. Пчеловодству способствуют растущие в недавнем расстоянии довольно обширные лиственные леса, в которых между прочими породами преобладает липа. Хлебопашество и промышленность крестьян также процветают, первое по плодородию земли, а второе по преданию, сохранившемуся от древнего города Монастырищ. Торги или ярмарки собираются чрез каждые две недели. Ныне в Монастырищах из промышленных заведений примечательны три владельческих завода: кирпичный, пивоваренный и винокуренный и обширные плантации засеваемые пшеницею и другими свойственными почве хлебами.

О том, кем и когда основаны Монастырища, мы не знаем. Полагаем однако же, что в этом месте находился значительный город хотя под другим именем в самой глубокой древности, предшествовавшей Монгольскому нашествию. К этому отдаленному времени должно относить и существование тех монастырей, по коим местечко носит нынешнее свое название. Во время борьбы Малороссии с Поляками за независимость, о монастырях уже не упоминается, хотя и в то время город был многолюден. Жители Монастырищ искони Русские и православные, с самого начала козацких войн отличались патриотизмом. В 1653 году Монастырища были осаждены известным Чарнецким с 15,000 корпусом польским, пришедшим из Ковеля. Защищавший город Винницкий полковник Богун, переодел часть своих Козаков в татарское платье и велел им с криком напасть на поляков. Сам же с остальными козаками и жителями ударил на них со стороны города. Неприятели, полагая, что к козакам пришла татарская помощь и сам Хмельницкий, бросили свой обоз с добычею, ранеными и больными и бежали не только от Монастырищ, но и из Украины. Польские однако писатели говорят, что Поляки бежали потому, что Чарнецкий ранен пулею в лицо и что войска встревожились за своего вождя. Чрез 10 лет обстоятельства переменились. Хмельницкого - защитника Малороссии не было в живых. Поляки, пользуясь предательством гетманов, торжествовали. Монастырище, вместе с другими Украинскими городами, признаны были мятежными и в 1664 году обречены на разграбление жолнеров. Затем в скором времени опустевшее местечко отдано было в частное владение, прерываемое козацкими восстаниями. С начала прошлого века, когда польские владельцы стали быть воссгановляемы в Украинских селах и городах, Монастырища с 6-ю селами, утверждены за гетманом Тарновским, потом принадлежали его жене и зятю Матфею Ланцкоронскому. Сын Ланцкоронского продал Скалавскому, а этот Георгию Подосскому - прадеду нынешнего владельца отставного корнета Льва Федоровича Кальм-Подосского (латин. испов., род. 1826, сын Леонтий 1846 года). Часть местечка на Аврамовке, называемая Плаксивкою, принадлежавшая латинскому Монастырищенскому костелу, с 1845 года причислена к государственным имуществам. Жителей обоего пола в Монастырищах с предместьями Аврамовкою и Летичевкою: православных 4071, римских католиков 158, евреев 1165. В 1775 году было в местечке 68, а на предместьях 181 домов, плативших подымное. Позднее заведена знаменитая панщизна. Земли числится в имении 6824 десятины. В местечке четыре церкви, все деревянные:

1)      Преображенская  на старых  Монастырищах  построена, как пишется в клировых ведомостях, 1648 года; следовательно древнейшая из деревянных церквей во всей епархии. По штатам причислена к 6-му классу сельских церквей; земли имеет с хутором и ставом 78 десятин.

2) Николаевская в Новых Монастырищах, построена 1767 года. По штатам состоит в 5-м классе; земли имеет также с хутором 75 десятин.

3) Матфиевская на предместье Аврамовке, 5-го класса; земли имеет с хутором Дзюбиным 50 десятин.

4) Покровская на предместье Летичевке, построена 1746 года, 5-го класса; земли имеет с хутором и ставом 51 десятину. Латинский костел в Монастырищах каменный.

ПОЛОВИНЧИК, село в 4-х верстах от Монастырищ и в 3-х от села Шабастовки, расположено на возвышенной равнине, лишенной текучей воды, которую жители добывают в колодезях. Жителей обоего пола 361; земли 712 десятин. Принадлежит Киприану Станиславовичу Улашину (бывшему уездному предводителю дворянства, латин. испов.).

Церковь Крестовоздвиженская, деревянная, 7-го класса, земли имеет указную пропорцию; построена 1751 года.

ЛЕСЬКОВА, село при речке Конеле, в 3-х верстах ниже местечка Монастырищ. Отдельная небольшою поляною часть села, называется Матвеевкой. Жителей обоего пола 783, из числа коих 20 римских католиков к семейству владельца и прислуге его принадлежащих. Земли вместе с Хейловой, составляющей ныне одно имение, 2985 десятин. Леськова и Хейлова принадлежат двум братьям: Казимиру (латин. испов., род. 1822 года) и Карлу (род. 1823 г.) Александровичам Даховским. Прежде оба эти села причислялись к Монастырищенскому имению.

Церковь Троицкая, деревянная, 6-го класса; земли имеет с лесом 67 десятин. Построена на место обветшавшей в 1854 году помещиком Карлом Даховским.

ХЕЙЛОВА, на левой стороне речки Конелы, 4-мя верстами ниже села Хейлова. Жителей обоего пола: православных 490, римских католиков 12. На полях есть несколько древних могил.

Церковь Вознесенская, деревянная, 7-го класса; земли имеет с дубовым лесом 64 десятины; построена неизвестно в каком году.

К Хейловскому приходу приписана деревня Панский Мост, лежащая при реке Конеле в 6-ти верстах ниже Хейловой. Жителей обоего пола 328; земли 1181 десятина. Принадлежит братьям Вацлаву и Виктору Эразмовичам Матчинеким, по смерти в 1853 году отца их.

БАЧКУРИН, село между местечками Монастырищами и Сарнами, в 4-х верстах от того и другого, при безымянном ручейке, за одну версту впадающем в реку Конелу. Жителей обоего пола: православных 904, латинмтвующих 30; земли 1296 десятин. Принадлежит Александру Францовичу Гуляницкому (латин. испов., род. 1802 года).

Церковь Параскевская, деревянная, 6-го класса; земли имеет указную пропорцию; построена 1750 года.

САРНЫ местечко. До 1845 года называлось селом Охримовым, а в сем году по просьбе бывшего помещика Марка Сарнецкого, переименовано местечком Сарнами. Ярмарки назначены чрез каждые две недели по воскресеньям. Лежит при ручье Одае, на большой дороге из Монастырищ в Умань. Жителей обоего пола: православных 966, римских католиков 32, евреев 212; земли 2645 десятин. До 1857 года местечко принадлежало Сарнецким: Марку Карловичу и старшему сыну его Игнатию, а в этом году куплено Владимиром Марковским, приобревшим также и соседнее село Попудню от брата Игнатьева - Иосифа Марковича Сарнецкого.

Церковь Космодемиановская, деревянная, 5-го класса; земли имеет 35 1/2 десятины; построена 1751 года. К ней причислена деревня Королевка, лежащая напротив деревни Панского Мосту, при реке Конеле. Она принадлежит Матчинским; от местечка Сарн в 3-х верстах. Жителей обоего пола 189.

ПОПУДНЯ, село при ручье Одае, в 3-х верстах выше местечка Сарн. Жителей обоего пола: православных 1166, римских католиков 26; земли 2500 десятин.

Церковь Покровская, деревянная, 6-го класса; земли имеет 39 десятин; построена 1752 года.

К приходу ее причислена деревня Одая, при вершине ручья того же наименования, в 3-х верстах от Полудни. Жителей обоего пола 172; земли 406 десятин. Принадлежит Казимиру Жолкевскому (см. Коржева). Деревня Одая называется также Викторовкой.

ДУБРОВКА, село в 5-ти верстах от Монастырищ к западу, при ручье вытекающем в Монастырищском лесу из гор: Уманцовой, Лисяной и Завальной. В прежнее время на месте самого селения находилась дуброва или редкий дубовый лес, который был рублен на месте на построение хат и приходской церкви. Жителей обоего пола 417; земли 826 десятин. Очень красивый каменный дворец владельца построен в 1845 году. При нем обширный фруктовый сад. Сначала Дубровка принадлежала к Монастырищам и имела тех же владельцев: Анну Тарновскую, Лянцкоронских, от коих Дубровку купил Игнатий Невлинский: по смерти его владели селом его сыны Иосиф, Михаил и Логгин. От Невлинских купил Дубровку двуименный Иосиф-Иоанн Драчевский, хорунжий бывших польских войск, а по смерти его владеет селом сын, Феликс Иванович Драчевский (латин. испов., род. 1798 года, сын Александр 1850 года).

Церковь Михайловская, деревянная, 7-го класса; земли имеет указную пропорцию; построена 1716 года.

ХАЛАИДОВА, село в 7-ми верстах на юго-запад от Монастырищ, при ручье Терлице, впадающем в речку Сороку между селами Левухой и Нараевкой. Резиденция помещика, отставного поручика Игнатия Осиповича Ягеловича (латин. испов., род. 1809 года). Кроме Халаидовой ему принадлежит местечко Терлица и село Тернова и земли 4335 десятин. В селе Халаидовой жителей обоего пола 928.

Церковь Рождество-Богородичная, деревянная, 6-го класса; земли имеет 49 десятин; построена 1745 года.

ТЕРЛИЦА местечко, при ручье того же наименования, впадающем в речку Сороку. Расположено между местечками Монастырищем и Грановом, в 10-ти верстах от первого и в 12-ти от второго. Земли к местечку принадлежащие несколько песковаты. Лес довольно обширный примыкает с юго-востока к самому местечку. Жителей обоего пола: православных 565, римских католиков 45, евреев 575. Близ местечка есть две древние могилы, в коих находят кирпич.

Церковь Димитриевская, деревянная, 7-го класса; земли имеет 39 десятин; построена 1747 года.

ТАРНАВА, село при ручье Терлице, отделяется от местечка Терлицы только улицею. Жителей обоего пола 409.

Церковь Михайловская, деревянная, 7-го класса; земли имеет 35У2 десятин; построена 1757 года помещицею Анной Тарновскою, назвавшею и село по своему имени.