неділя, 5 липня 2015 р.

Дні недавні

Дні недавні
Михайло Кутинський

I

Трохимові сниться, що сидить він у канцелярії якійсь, штани на ньому сині, діагоналеві, а в поперек живота ланцюжок. Валько його, в панчішках до колін, в постолятах заглядає з другої кімнати. А як згадав Трохим, що і він сам, і Валько колись ходили в десятчаних штанях, що стихія якась хотіла порушити його ситого життя, та не вдалось їй, то аж засміявся Трохим. Але сміху не вийшло. В горлі залоскотало, він закашлявся і прокинувшись плюнув на долівку. Надворі сіріло. В хаті було чути пророслою картоплею й кислою капустою. Валько на лежанці щось промурмотів, скрипнув кілька разів зубами і перевернувся на інший бік.
До Трохима цілком повернулась свідомість і в грудях зассало від якогось почуття нудьги та безпорадности. Він заплющив очі, але перед ним яскраво встала його порожня, вогка хата на горбі над Курячим Бродом; бік не вшитий, брат свою половину хати відірвав, лати стремлять, горище пащеку роззявило. Така йому ця хата осоружна, така бридка, замучена, обдряпана жінка, невмиті, голопузі Валько та Таня. А зарадити цьому він не може. Порпатись у землі звички не має, тай користи, як кіт наплакав. Гандлювати не вміє, та й справа це – жидівська якась. А їсти треба, одягатись треба… Перекинувся Трохим з боку на бік, не бере сон… Та й піджак сукняний, що в ньому він заснув не роздягаючись, муляв під пахвами.
Встав, вийшов з хати, постояв біля причільного вікна та й сів на призьбі. В голові плуталось колишнє з теперішнім. Вчорашній самогон переколошкав усі думки. Оточення приймалось у фантастичному виді, розпливчасте, таємне, чуже…
В лозах, над Курячим Бродом, аж захлинався тьохкав соловей. Червона смуга неба на сході що-раз ширшала і блідшала. Під густо-краплистою росою сіра трава, молоденькі листочки верб та лози, жовтенькі квіточки курячої сліпоти, поважно хитаючись, дрімали наче запорошені. Було пронизуюче холодно, як буває ранками ранньої весни. Соловей не вгавав. І здавалось, що це сам ранок весняний, стрункий, бадьорий, дзвінко-голосний гуляв над росами первісних часів, що дрімали, ховаючи у собі майбутнє. А він, зухвалий, плював звуками, дзинькав шклом, перекочувався дзвінкими орішками, бігав на ставку по молоденькому льодові, дув у коника, перепочивав на хвилинку, щоб знову пустувати над усім.
Заслухалася солов’я і Трохимова хата на горбі. Не рада вона зі свого хазяїна. Йому й горя мало, не думав він тут проживати, писарював по волостях, з панами жив, а біда ось загнала на батьківщину. Нудьгує Трохим, заливає сліпи самогоном, а хата хилиться без догляду, старі очі, вікна маненькі, ганчірками затуляє. Ото й відпочине хата, слухаючи солов’я, дивлячись на лози Курячого Броду, за якими – десь дам – гуркотить життя, по закутках людей розганяє…
Враз блиснула червоною зіркою шибка над Трохимовою головою, заверещав – злітаючи з горища - великий, рижий півень, зацвірінькали горобці, засюрчали крильми з далекої руди дикі качки, десь на кутку заревів бугай, замекали до череди вівці…
Трохим прокинувся, підвівся з призьби; аж затрусило його, бо з броду тягло добрим холодком. В’язи болять, що сидячи заснув. Увійшов у хату, позіхнув байдуже, без смаку, по-конячому. Марфа, жінка його, розчіпчена з печи злізла, почухалась, витягла з-під лави відро і пішла по воду. Трохим ще раз позіхнув і сів за стіл роздивлятися свою канцелярію. Списки, списки… Прізвища… цифри…
Трохи аж проясніло лице. Ось цьому треба дописати, цьому підрівняти, а цій зняти; хай знає з ким діло робити треба.
Грюкнули сінешні двері та в хату Пріська – рип. – Добридень! – та в куточок на лаву за мисник. Щось дзенькнуло та гупнуло легенько. Скоса глянув Трохим, - пляшка й сало біліє.
- Сідайте!
- Ой, де там! Це до вас, Трохиме! Майте на мене око. Не рівняйте з отими вдовами, а то як не ділять, то – або ярок, або горб. Я ще й послухаю вас колись – сапати або що. Ви ж, як схочете, так і зробите. Чула я, люди кажуть, без Трохима нічого не зробити. А я оце до череди гнала, дай, думаю, заскочу. Не забудьте-ж!
Трохим мовчки кивнув головою. Марфа почала поратись біля печи, мовчки соваючи горшками. Трохим роздивився свої папери, склав їх у палітурки від великого церковного псалтиря, взяв у кишеню пляшку, що принесла Пріська, сало поклав на столі і вийшов з хати.
II

Трохим зайшов у хату до Гуліковського. Тут був справжній клуб сільських верховодів, крикунів, п’яниць. Тут вирішувалось багато справ і випивалось багато самогону. Сам Гуліковський, колишній прикажчик з економії, рижий, пикатий, охочий до жінок багато важив на сходах. Він був в Америці, умів сказати дотепне слово, а що вже вмів випити, то це вже – так-так.
В печі горить вогонь. Купа напівгнилої соломи, відганяючи затхлістю, лежить біля припічка.
Гуліковська смажить яєшню, а за столом уже сидять члени комісії, обдирають дрібну цибулю руками, закушують жовтий самогон.
 - Сюди, сюди, під образи! – гукнув хазяїн і зараз-же поставив надщерблену шклянку перед Трохимом. – Печи, жінко, швидше, ато треба йти! Я вам кажу, - обернувся він до гурту, - що в селі без нас нічого не вдіють. Хто там без нас буде? Посходяться до розправи, тарахкотять рогами, як барани, а видумати нічого не видумають. А як хто із нас, то і втне. Ол-райт! Бо в нас ре-гі-ля-тор ре-гі-лі-рує, - він покрутив пальцем коло лоба. – Ну, Трохиме, не задержуйте чарки! – Прогорілий, смердючий самогон робив своє діло. Очі починали блищати, язики розв’язувалися. Поставили на стіл яєшню. В хаті густішав дух п’яної пари. Коло столу гомін не вгавав. Хазяйка стояла біля печі, підперши щоку рукою, і слухала балачок. Дитина човгало по полу, спинаючись до лежанки, де був кіт і щось белькотало. Сорочина жмутом зав’язана на спині. Цупке дитяче тіло виблискує, не соромлячись. Трохим сидить за столом і дивиться в шклянку. – А моя Марфуша таки гарненька! Їй-бо – гарненька!..
- Та не задержуйте! – Він зажурено схилив голову.
Раптом гримнув кулаком об стіл. – Я ж Брусилова бачив, от як вас. Я в нього в канцелярії писарем був, а тепер у мене зад наче собаки пошматали, латати чорт-ма чим. Хіба це власть? Цвяха не має. Голки не дістанеш!.. – Слина летить у нього із синіх губ. Довгі, рідкі, наче розхитані зуби видко аж з яснами. – Я за бідних! Їй-бо, за бідних! (аж у груди себе), але дурно робити не буду, не буду… Ні… Міряти… (аж око примружив) буду. Писати буду. Пити … (ковтнув) буду, бо я обідяний. Хто дасть плящину, тому ширшу десятину. А ловить будуть, - їй-бо, буду тікать, в лози… в очерет…
 - Годі вам, Трохиме! Пийте. Треба йти. Сажень є?.. Мушта просить… Пріська просить… Мокрина просить… - бубнить Трохим, - а я у вас попрошу, що мені дасте? Дулю! Дурні ви… Трохим розумний. О!..
За столом гаряче. Очі помутніли. Синьоваті губи плямкають над гіркою цибулею. Дух нечистого тіла, одежі пов’язався у чудовий букет. Гуліковський репетує: - Ол-райт! Пані Гуліковський…Пані Гуліковський… а тепер … - він аж кулаки стиснув і тоненько сказав: - не можна казати пані. Ах ти-ж, не чухрана вовно, то я товариш Яковові, що вівці пасе? Га? Товариш? – допитувався він двох сусідів, що сонно кивали головами. – Чому не треба панів? Я плату мав. Я ординарію мав. А хіба дівчата на селі в калошах не ходили? Ходили. Побий мене бог, ходили. Ходили, чи ні? Ходили… А хустки… Брате мій, які хустки були у дівчат, які хустки! Як ковдри. Та теплі, м’які!
-                     Та годі вже, та ходім!
Пішли.

III

Лукашиха належала до породи людей, що ніколи не були голодні на роботу та ситі на їжу. Ще й чоловік жив, а голодувати доводилось. А що вже весною, то й не кажіть! Ще добре, як єдинак її, Ясьо, не полінується та натягає молоденьких ріжків з коріння лопуцьків. А вже зовсім свято, як Муштиха-багатійка дасть на відробіток пшона та хліба. Що правда, в жнива це свято гірко відгикується, бо старий Мушта має книжечку та колісцята на дротиках, то як почне в книжку читати, а колісцятами коцати, то ніяк не вийде, що Лукашиха вже відробила.
Та не вмирати-ж з голоду: доводилось до Муштихи лащитись, запобігати. Біда й тепер. Весна. Їсти крихта-крихітка. Ясьо одутлуватий став. Лопуцьки тягає, аж почереватів, а не наїсться. Спробував їсти обметицю у вітряку, люди сміються, а він сипле до рота, чавкає та тістом по вуха обліпився. Побачив мельник, - прогнав. Шкода йому, - собаці варить.
Бігла до Муштихи Лукашиха. Сидить та в сінях, на рядні кукурузу проти сонця теребить на насіння. Та сердита-сердита, аж холодом віє. Сказала Лукашиха добридень, а та ледве щось муркнула, ще тісніше брови звела, губи стисла… Сіла Лукашиха  навпочепки коло неї та й почати не сміє.
Дивиться на подвір’я – поросята за свинею біжать, такі гарненькі, ситенькі, хрунькає льоха, поросята пілікають, цицьки ловлять. Довгоногий чорногуз розставив ноги на гнізді, як мировий на сході, та цокотить, аж виляски йдуть. Теля пострибало весело так…
І як його почати, щоб до ладу? Аж під грудьми ссе, аж піт проймає. А Муштиха ані муркне, ані подивиться. А треба казати, треба, може змилується. – Пшона?! Кварту?! – Аж очі блиснули, а кутні зуби такі жовті… - Землю забрали, власть бідняцьку зробили, а по хліб лізете? Хоробу в печінки, а не пшона. Їжте землю, щоб ви подавилися! – Соромно Лукашисі таке в вічі чути, виправдовується. Невинна вона. Це десь там, далеко це зробили, наказа прислали, от воно й так. Не вірить Лукашиха, що так воно довго буде. Де-ж таки, дурню чужу землю брати! А люди беруть, хто скільки може. Древні діди бубонять: беріть, беріть, бо так було, як і на волю йшли. Хто захопив, хто втримав, той і має, а хто боявся, той і тепер бідкається. Беріть! – Коли дійшло, що й Присів, острів Муштів, ділитимуть, городи будуть бідним, Лукашиха записалася, лишня картопля марилася, капусти діжка, буряків яма. Не все-ж голод, ану-ж покращає!
Допитувалася Муштиха, чи буде Лукашиха города брати, - віднікується вона. – Що я з ним робитиму? Скотини в мене немає, орати ніхто не схоче. Де вже мені за людьми! – А сама вирішила твердо брати, тільки сміливости немає сказати, бо це-ж власність Муштишина. Ніколи не крала Лукашиха, хіба соняшника чужого скрутить або гарбуза під хвартухом принесе, а тут ніяково їй, ну-ж ніяково: чужу землю бере, не платить і не дякує. Як це воно на світі робиться.
Так і пішла Лукашиха ні в сих, ні в тих. Сьогодні будуть ділити Присіва. Лукашиха кінчає варити горесного обіда того. Ні затовкти, ні присмачити, хоч картоплі є трохи, то й то добре. Якогось патика струже Ясьо на лаві. Такий великий, лице аж набрякло йому, очі маленькі. Злість бере Лукашиху: таке здорове, а не знайде собі чого їсти, ходить як опудало, рукава коло свитки до ліктів обгриз, мотузком підперезаний. Хоч-би до хлопців де пішов, може хліба попоїв би де, а то сидить на моїй голові, нудьгу наганяє. Вона ожугом пхнула Яся в бік. А той лише лупнув очима з-під лоба та: - Як вони б’ються та глузують. Хтось дурний мені хліба давати… Хоч борщу дайте вже…
За вікном щось мигнуло і почувся голос: - Та що ви там, Лукашихо, порпаєтесь? Ідіть швидше, бо вже й Трохим з сажнем пішов, аж за Тимковою левадою я його побачила! – Лукашиха забула за Яся, прожогом вискочила з напівпохиленої полупленої хатини, розкочуючи по дорозі рукава та під пахвою притискаючи спекулянтську хустину: шматок старого простирала з квітками, щоб замаскувати дірки.
Городами вибігла за дільниці біля вітряка та в левади понад Тікичем. Треба поспішатись до Присіва, а то вдов усі кривдять, а тепер і вдовам є голос. Треба брати, бо дають… Скільки оком сягнути – зелене море осоки; при березі вузьку смужку води вкрила густо ряска, потіха незліченних диких та свійських качок. Стіною на куп’ї стоїть молодий очерет, шепоче гострим молодим листом. Він закрив уже сторчі зрізаного взимку на паливо старого очерету і гордо тягнеться догори, до сонця, не турбуючись за наступне.
Лукашиха з кумою бігли навпростець через Тимкову леваду. Не дивились ні на воду, ні на землю. Острів… город… огірки… капуста… А далеко майорів білий сажень, що вирішував долю цих мрій. Подивитися-ж було на що. Кущі калини, моздіру (чортового куща) та лози утворювали цілий чагарник до Тікича. Білим напиналом закрилась і калина і моздір. Спокійно, на низьких нотах, гуділи бджоли, кректали поважні жаби.
Ось великий кущ моздіру, де ще рік-два тому можна було знайти шматки хліба, копійки та на гілляках ганчірки: приходили люди за порадою та поміччю. 

IV

Над бродом до Присіва порядна купка людей розташувалася спокійно: жінки окремо, чоловіки окремо. Колись тут була гатка і на острів навіть скотину по сухому переганяли. А тепер треба брести по пояс у воді. Жінкам це пусток-діло: піднялась та й у воду, аж бульки скачуть. Чоловікам гірше.
Комісія з сажнем сиділа під дуплястою вербою на березі над самим бродом. Живжикувата сорока аж присідала, скрегочучи в свойому гнізді, що таке лихо під собою бачить. Хвіст їй настовбурчився, як і ті гіллячки, що вона так немайстерно навтикала в соє кубло.
Голова, Іван Біловус, колишній фельдфебель, умів бути за начальство. Говорить, не дивлячись в лице, а десь попід вухо співбесідника, ще й очі примружить. Його слухались. Червоний з жилками синіми ніс нагадував мимоволі міцний спирт. Біловус уже й роззувся, щоб брести, та Трохим сказав, як відрубав: - Щоб я ще й штани для громади скидав? А не діждете! – І оце побіг до села хлопець привезти душогубку. Голова й писар ні з ким не говорили. Біловус тикав цурупалком між пальці босих ніг. Трохим вперто дивився на Тікич. Сажень, розчепіривши стругані ноги, грівся мов лоша, що настрибавшись, простяглось на траві. Чоловіки хто лежав, хто сидів, смалячи цигарки. Дядько зі шпаковатою борідкою і масним лицем неспокійно совався коло Трохима. Таки не витримав :
-                     Так розпоряженія нема, щоб Присіва не чіпати? А вчора бузівський чоловік казав, що Ягодів острів бузівській мелірації дають.
-                     Та бре? Ну? Говори! – Цигарки опинилися в пальцях. Очі всі на Клима. Навіть Трохим перевів очі з руди на коліна, наче вслухався, але не сказав нічого.
-                     Та правду кажу! А як люди брешуть, то й я з ними. Возив я вчора малясу на Бузівку. От де самогон женуть! Такий первак, що й язика спечеш! Засвітиш – горить. Заїхав я до свата, а там і був цей, з мілірації.
Похилий, довгий чоловік в коротких десятчаних штанях, що погурбились під колінами в грубі зморшки, озвався покволо:
-                     І що то воно робиться! Власть, значить, бідняцька, сила – наша, панів у селах немає… і землі є, а крутить хтось світом, як циган сонцем. От побач, бузівський острів заберуть.
-                     Та чорта рогатого! Хіба мілірацію цю ми вилами не виштурхаємо. Ягодів острів ьув нашого пана, то тепер він наш. – Аж на ноги схопився молодий чорнявий дядько. – Я вже й города там виорав, - якось роздумливо додав він і сів.
Здалеку заторохкотів віз з душогубкою. Всі заворушилися. Жіноча купа, що вела свої балачки, знялася з місця, як табун гусей зі сміхом, гамором, вовтузячись… Оглядаючись на чоловіків, оминаючись, штовхаючи одна одну, з голосним патяканням полізли в воду, високо підтикаючись. Заблистіли різномасні, різноформні ноги, заляпотіла вода. Ойкання, гомін, крик, лайка розітнулися в повітрі. Одна зашпортнулась та, як довга, шубовснула в воду. Регіт, команда чоловіків з берега, круті слова. Сорока вкупі вже з другою піддавала жару бешкетові.
Лукашиха в гурті такому почувала себе сміливою. Вона вже вирішила добиватися города далі від броду, а то витолочать дітиська, геть огірки винесуть. Вже не березі баби побачили Килину. Вона стояла біля куща глоду, підперши рукою щоку і з ненавистю, мовчки дивилася просто їм у вічі. Але коли вона вгляділа Лукашиху, то її наче прорвало: - Хазяйки… Йдете чужу землю міряти… - єхидно говорила вона. – Беріть, міряйте, ріжте, - бодай вас коло пупа різало. Прийде й на вас холера. Он оте, нечупашне, прибігло: пшінця, пшінця… - Лукашиха зігнулась, наче її по щоці хтось втяв. Така злість десь у неї взялася, така лють на свою несміливість, що вона підняла голову і, не дивлячись на Килину, гукнула до бабів, що якось бігали очима і не знали куди податися. – Держіться, вдови, купкою! Тепер і ми голос маємо. Не все острови багачам, буде й нам. – І сміливо на чолі юрби повз Килину пішла берегом.
Килина аж очі примружила, кляне на чім світ стоїть. Аж захрипла…
-                     Прийде й на вас лиха година! Прийде! В біблії он тато вичитали: двадцять сім місяців буде вашого верха, віддасте землю, віддасте, - просити будете. Злидні ледачі! Від голоду спасала, від лопуцьків полопали-б. А я, як добрим, то пшінця, то барабольки. Пождіть, почекайте, прийде ще!
Чоловіки сунули юрбою, не зважаючи на Килину зовсім. Степан, чоловік її, труськом підбігав за комісією, тикався то до Біловуса, то до Трохима. Він впрів, очі йому позападали, шапку скинув: - Та не діліть, та це-ж мені на город… Я-ж трудящий!
Десь взялися білоголові хлопченята, в штанях на одній шлейці, мчать поперед усіх. Трохим, притиснувши канцелярію під пахвою, дибає, нікого не слухає.
Біловус і голову відвернув. Мушта наче прилип до комісії. Миготить білими ногами сажень в правних руках Біловусових. Трохим сажні пише. Вздовж по лінії розтяглись нові власники, розглядають, що кому припало. Як зведуться баби:
-                     Ой, у Пріськи ширше. Побий, хресте, ширше! Та ще й рівне, як долоня.
-                     Тю, дурна! Та в мене озеро на сажнях а в тебе все сухе.
-                     Ой, брешеш, брешеш! Ти Трохима загодила. Я бачила, як ти за ним бігцем, бігцем. – Аж показує, підбігає. – Щоб тебе поставило правцем, ти попадя, ненажерлива!
Лайка наповню повітря.
Статечий дядько насунув бриля на очі, мне спокійно на долоні самосійний і прикидає:
-                     Тут коноплі: низок добрий , а вище піде буряк кормовий. Ну, а там нехай баби своє дрібне повтикають.
Не забула комісія й Мушту. Під вереск бабів покинули йому не аби-який шматок. Тому від серця одлягло, шапку надяг щільніше, за комісією не біжить, заклав руки за спину та все поміж людей. А люди не миряться: завелось за сажні між Пріською та Одаркою, а перекинулось, як вогонь по сухій траві, на близьких та далеких родичів, згадують усіх. Вже й стусанів не одному надавали. Нагодився голова, аж побурячів на виду:
-                     Всіх заарештую! Думаєте – права нема? Я – голова, началство. – Як сперіщить сажнем Пріську та Одарку, як турне Дениса, на якого храп він мав ще з торішнього літа, - враз все стихло, ніхто й словом не обізвався.

V

Килина не чекала поділу острова, мовчки провела очима всіх, зітхнула і, щоб не бачити, як будуть шматувати її кривавицю, побрела водою. У воді вона зашпортнулась за стовбур, що залишився з гатки, витягла його і зідхаючи поволокла левадою.
-                     Бодай що-небудь, а сховати від злиднів.
На горі вона спинилась і оглянулась на остів. В густому, зеленому очереті, як в рямцях, лежав – наче полумисок – острів, оточений зеленою травою на низьких неораних місцях. Купки людей майоріли розкидано. У Килини закапали сльози. Вона втерла їх рукавом, висякала носа в спідницю, поплювала на руки і потягла до села сучковатого чорного стовбура.

VI

За островом гельгали дикі гуси, хлюпочучись на широкій фосі. Сонце стало під обід і на зустріч до нього тяглися незліченні вістря осоки та трави. Вітер колихнув білими кущами і вщух. Високо в небі шуляк ринув над рудою, хижим оком націлюючись до смачної поживи. Трохим витріщив сірі, банькуваті очі на Мушту і вищірив рідкі, довгі, наче розхилитані зуби.
-                     Треба поприскати, бо не вродить.
Мушта тісніше насунув шапку, зціпив зуби.
-                     Як треба, то й треба.
Поправив Трохим під пахвою великі псалтирні палітури з канцелярією, голова посадив на плече сажня і без довгих балачок, без провожатих, подались до броду.



Життя й революція. №12 1926 р.

Немає коментарів:

Дописати коментар