Останній дубовий гігант Наддніпрянщини!

Церква св. мч. Параскеви–П’ятниці

П’ятницька церква — геніальний витвір народних майстрів доби бароко. Саме цей стиль вишукано-вибагливих ліній, сполучившись із набутками давнього українського храмобудівництва, щонайліпше відобразив щиру побожність та високу естетичну свідомість нашого народу. Відтак в храмі св. мц. Параскеви поруч із традиційною тридільною структурою (вівтар, нава, бабинець) бачимо невимовну стрімкість, що межує із польотом. У духовний політ кличе і розкритий до самих Небес внутрішній простір церкви. А розсіяне світло, що ллється із далеких вікон, нагадує про невечірнє сяйво Царства Божого… І навіть не віриться, що це барокове диво заввишки у майже двадцять п’ять метрів створене із важкого, «залізного» дуба, в який не забити й цвяха…

Церкву святої мучениці Параскеви (П’ятниці) перевезено до Київського Музею просто неба із села Зарубинці Монастирищенського району Черкаської області.

Зарубинці відомі як нове поселення Кальницького козацького полку з 1650 року. Очевидно, тоді ж у селі було збудовано й храм Божий. На жаль, перша зарубинецька церква, хоч і гіпотетична, але напевне дерев’яна, зникла у вирі Хмельниччини та Руїни. Проте уявити, якою вона могла бути, зовсім неважко. Достатньо переглянути хроніки архідиякона Павла Алеппського із Сирії, відомого мандрівника, котрий якраз у 50-х роках ХVІІ сторіччя подорожував козацькою державою і захоплено писав про височезні (до 40 метрів заввишки!) і пишно оздоблені дерев’яні наддніпрянські храми, рівних яким він не бачив ніде у світі…

Нинішня зарубинецька церква теж завдячує українському лицарству — нехай і дещо опосередковано. В архівних документах значиться, що її фундаторкою стала Урсула Францішка Радзивіл (1705–1753), дружина Михайла Казимира Радзивіла (1702–1762), Великого гетьмана Литовського. Та нам цікавіше інше. Виявляється, ясновельможна гетьманша була останньою представницею шляхетного роду Вишневецьких, такого ж славного й трагічного, як і вся українська історія…

Хтозна, забракло пані Урсулі коштів чи талану, але, як свідчать польські джерела, через неякісне, довготривале будівництво, розпочате у 1742-му році, церква дуже скоро небезпечно похилилася. Тому вже у 1757 р. її розібрали та дуже вдало поновили. (До речі, факт такого «архінедбальства» підтвердила й сучасна наука: радіовуглецевий аналіз деревини храму дав середню дату 1751 р. Дійсно, давні горе-майстри нікуди не поспішали…).

На початках свого існування церква не раз, часто разом із кліром, відповідно до політичних вітрів переходила з православ’я на унію й знову верталася назад. Безперечно, православне зарубинецьке козацтво ніколи не зрікалося своєї батьківської віри, — досить пригадати Коліївщину, яка зачепила й цей край. Але тільки у 1795 році, після третього розподілу Польщі, П’ятницька церква остаточно утвердилася як православна святиня. Після того наступило затишшя: розмірене й не дуже заможне життя сільського храму грунтувалося на імперському циркулярі про надання йому 5-го розряду (відповідно до кількості парафіян — від 400 до 700 осіб).

У ХХ ст. церкву спіткала доля більшості українських храмів, що опинилися сам на сам із оскаженілим звіром комунізму. Вона була зачинена, стояла занедбана та руйнувалася. Тож коли десь на початку 1970-х фото П’ятницької церкви потрапило до рук відомого знавця традиційного храмобудівництва Петра Юрченка, той вражено вигукнув: «Це ж останній дубовий гігант Наддніпрянщини!». Він бо вважав, що всі українські церкви такого типу давно знищені! І у нього були підстави так думати — адже їх свідоме плюндрування розпочалося навіть не з постанням СРСР, а років на сорок раніше, коли яскраві й самобутні дерев’яні українські храми почали активно замінюватися абсолютно невиразними й чужими для нашої землі зразками так званої російської «єпархіальної» архітектури…

Невдовзі героїчними зусиллями науковців П’ятницьку церкву було перевезено до Музею і таким чином врятовано від остаточної руйнації. Але на цьому її пригоди не скінчилися. Понад двадцять років вона слугувала чимось на зразок комори, оскільки реставрація решток унікального барокового іконостасу ХVІІІ ст., які збереглися в церкві, з різних причин не була доведена навіть до середини…